19-20 березня
Практичне заняття.
Моделі інноваційного розвитку нових азіатських незалежних держав
1) Чим зумовлений вибір шляху розвитку?
2) Який шлях, на вашу думку, є оптимальним для найбільш відсталих держав світу?
3) Чи можна створити універсальний рецепт подолання відсталості?
Матеріал для опрацювання
1. Країни «третього світу»: моделі розвитку, боротьба проти відсталості. Здобувши політичну незалежність, нові країни не стали економічно самостійними. Колишні метрополії і США продовжували диктувати ціни на сировину й продовольство, промислове обладнання. Проте залежність була тепер не наслідком політичного тиску, а результатом відсталості. Країни Азії, Африки та Латинської Америки залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, припливу зовнішніх інвестицій. Ця відсталість закріплювалася пануванням традиційного укладу життя, неписьменністю більшої частини населення, нерозвиненістю комунікацій і засобів зв’язку (інфраструктури).
Проблема відсталості посилилася після Другої світової війни завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух відбувся в той самий час, коли тільки починалася трансформація традиційних соціально-економічних інститутів у країнах, яке нещодавно здобули незалежність. Аграрне перенаселення в ряді регіонів призвело до справжньої катастрофи. Використання всіх земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему урбанізації. Із 1950 до 1980 р. 350 млн вихідців із села стали жителями міст, оселяючись переважно в районах, які оточують великі міста. Високі темпи зростання населення ускладнили розв’язання проблеми відсталості, прибутки на одну особу в деяких країнах зменшилися порівняно з колоніальним періодом. Висока народжуваність зумовила омолодження населення (діти віком до 15 років становлять половину населення країн). Щоб домогтися виходу з відсталості, потрібно підвищувати грамотність населення, а за такої кількості підлітків це потребує великих витрат на освіту. Наслідком високих темпів народжуваності є безробіття, яке сприяє збереженню низької заробітної плати і не стимулює впровадження нових технологій, гальмує технічний прогрес.
Під тиском демографічного вибуху й політики урядів, спрямованої на модернізацію суспільства, традиційний уклад життя почав руйнуватися. Нові відносини співіснували зі старими суспільними, економічними й політичними відносинами. Економіка стала багатоукладною, соціальна структура — строкатою, причому велика частина населення опинилась у перехідному маргінальному стані. Це призводило до соціально-політичної нестабільності. Відбувалися революції, державні перевороти, воєнні заколоти, громадянські війни, міждержавні, національні конфлікти, що стало характерною рисою розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки.
Розуміння економічної залежності в країнах «третього світу» спочатку базувалося на уявленні, що світова економіка існує тільки за рахунок їхньої експлуатації, яка здійснюється шляхом заниження цін на сировину країн «третього світу» і завищення цін на готову продукцію розвинених країн. Із цього випливало, що досягти економічної незалежності можна в результаті імпортозамінної індустріалізації та експлуатації природніх ресурсів. Останнє найбільш повно проявилось у діяльності Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК). Створена в 1960 р., вона, встановивши контроль над світовим експортом нафти, почала в 1970-ті рр. підвищувати ціни на неї, діючи як міжнародний картель або синдикат. Дії ОПЕК викликали у світі енергетичну кризу, збільшивши прибутки країн ОПЕК. Дуже швидко цей шлях досягнення економічної незалежності виявися малоефективним. Країни Заходу провели модернізацію виробництва в бік скорочення витрат енергоносіїв. Також вони збільшили видобуток енергоносіїв країни, що не є членами ОПЕК. У результаті країни ОПЕК змушені були скорочувати добування нафти, щоб зберегти ціну, а це призвело до падіння прибутків. Зрештою ціна на нафту й природний газ значно впала. На отримані нафтодолари країни ОПЕК так і не створили сучасної конкурентоспроможної промисловості, яка компенсувала падіння доходів від вичерпання природних ресурсів. Ці країни так і залишилися залежними від експорту до країн Заходу та Японії. Енергетична криза найсильніше вдарила по країнах, що розвиваються.
Імпортозамінна індустріалізація для багатьох країн була нездійсненна через відсутність необхідних природних і людських ресурсів, незначного внутрішнього споживання: 40 % країн у світі мають територію менша ніж 100 тис. км2 із населенням до 3 млн осіб. Крім того, цей курс означає збереження відсталості в галузі технологій. Індустріалізація, яка проводилася без урахування можливостей, вела до фінансової заборгованості, а її тягар перекладали на плечі населення.
Поступово в країнах «третього світу» переконалися в необхідності перегляду стратегії розвитку. Суть нової стратегії полягає в тому, щоб не протидіяти світовій економіці, а пристосувати її до своїх потреб. Першими це усвідомили латиноамериканські країни.
У 1974 р. група країн «третього світу» стала ініціатором скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з економічних питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового світового економічного порядку (НСЕП). Його суть полягає в перерозподілі фінансових і технологічних ресурсів на користь країн, що розвиваються. Основою для таких домагань стала теза про відповідальність розвинених країн. Країни Заходу не погодилися зі звинуваченнями, але висловили готовність сприяти модернізації.
У момент розгортання дискусій становище країн «третього світу» погіршилося. Спробу розв’язати проблеми за допомогою зовнішніх позик призвели до зростання боргу країн «третього світу» (у 1980 р. борг складав 400 млрд доларів США, а в 1988 р. — 1120 млрд доларів США).
Залишався один вихід: форсовано розвивати експортний потенціал і сприяти ввезенню іноземного капіталу. Ці заходи дали поштовх розвитку новим структурам. Їх підтримували МВФ і МБРР. Пільгові кредити видавалися цими установами за умови проведення ринкових реформ:
— стабілізації грошового обігу;
— ліквідації дефіциту бюджету;
— приватизації нерентабельних підприємств державного сектору;
— введення вільних цін;
— лібералізації зовнішньої торгівлі.
Революція в економічній політиці країн «третього світу» призвела до падіння майже одночасно з революціями у Східній Європі просоціалістичних режимів і припинення соціалістичних експериментів у країнах «третього світу».
Отже, подолання відсталості виявилося для країн Азії та Африки не тільки економічною проблемою. Цей процес став, по суті, взаємодією цивілізацій. Адже відсталість була пов’язана з пануванням традиційних укладів, що склалися десятиліттями. Їх подолання означало модернізацію суспільства. Модернізація виявилася спробою запровадити елементи чужої цивілізації. Така цивілізаційна взаємодія породила неймовірні колізії, якими так багатий «третій світ», коли за фасадом парламентських інститутів виявлялися родоплемінні відносини, раптово з’являлися «ісламські республіки», що закріплювали у своїх конституціях безправ’я жінок і тілесні покарання тощо. При цьому спроба прискорити модернізацію, нав’язати традиційному суспільству чужі для нього цінності інколи викликали бурхливу консервативну реакцію. Приклад цьому — ісламська революція в Ірані.
У розв’язанні всіх проблем країни «третього світу» йшли кожна своїм шляхом. Вони мали різні стартові позиції та неоднакові темпи розвитку. У результаті диференціація між країнами «третього світу» зростає. Серед них найпривабливіше виглядають арабські держави Перської затоки, але багатство обернулося консервацією в цих країнах патріархально-кланового ладу й необмежених монархій.
Найбільш динамічно в соціальному, економічному й політичному плані розвивалися нові індустріальні держави Гонконг (тепер частина Китаю), Сингапур, Тайвань, Південна Корея, потім до них приєдналися Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Використовуючи іноземні капітали й технології, значні місцеві трудові ресурси, їм вдалося створити розвинену обробну промисловість, яка працює переважно на експорт та успішно конкурує на ринках країн Заходу.
Відносно розвиненими нині є країни Латинської Америки. Здебільшого вони вже індустріально-аграрні. Найменш розвиненими залишаються країни Тропічної і Південної Африки (крім ПАР).
Модернізація країн «третього світу»
Шляхи модернізації
|
Приклади країн
|
Характеристика
|
Імпортзамінна індустріалізація
|
Бразилія, Аргентина, Єгипет, Нігерія, Індія та інші
|
Створення галузей промисловості групи «А» з метою організації виробництва необхідних товарів, уникнення економічної залежності від Заходу. Більшість країн здійснювало ці заходи з опорою на допомогу СРСР
|
Експлуатація природніх ресурсів
|
Країни ОПЕК
|
Націоналізація, або встановлення контролю над видобутком природних ресурсів. Об’єднання більшості виробників для координації своїх дій на світовому ринку. Завищення цін на сировину. Отримання надприбутків. Технологічна та експортна залежність від країн Заходу
|
Експорторієнтована стратегія розвитку
|
«Азіатські тигри»
|
Створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій. Модернізація (створення) за допомогою їх і підтримки держави експортних галузей. Широка експансія на зовнішній ринок із дешевими якісними товарами
|
2. Нові індустріальні країни («азіатські тигри», або «дракони»). У 1960—1970-ті рр. відбувається швидке економічне зростання групи країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що призвело до загального економічного піднесення, яке докорінно змінило обличчя Азії. В авангарді змін йшли Південна Корея (Республіка Корея), Тайвань, Гонконг і Сингапур, яких назвали «азіатськими тиграми (драконами)».
Причини таких змін часто бачать у політичній опіці з боку США (особливо над Південною Кореєю та Тайванем) та інших держав Заходу. В умовах «холодної війни» місцеві еліти заявляли про свою прихильність ідеям демократії, ринкової економіки й антикомунізму. Проте це не заважало їм встановлювати жорсткі авторитарні режими (Південна Корея та Тайвань). США розглядали їх як опорні пункти в боротьбі з комунізмом в Азії. Сюди спрямовувалася американська допомога, західні спеціалісти консультували в проведенні реформ, створенні промисловості, запровадженні новітніх технологій тощо. Крім зазначених причин «економічного дива» можна назвати ще й такі: дешивизна, працелюбність і дисциплінованість робочої сили, містить ринків Азії.
Серед «азіатських тигрів» особливе місце посідає Південна Корея. Її стартові можливості були дещо кращими, ніж в інших «тигрів». Вона мала розвинене сільське господарство, що усувало продовольчу проблему. Проте внаслідок війни 1950—1953 рр. із Північною Кореєю промисловість країни була вщент зруйнована. Перші післявоєнні уряди намагалися вивести країну з розрухи саме за рахунок розвитку сільського господарства. Проте обрана стратегія не забезпечувала економічної переваги над Північною Кореєю, що у своєму розвитку керувалася радянськими зразками.
Щоб запобігти проникненню ідей соціалізму на південь за мовчазної згоди США, у 1960-ті рр. у країні на тривалий час запанувала військова диктатура генерала Пак Чон Хі. Військові встановили жорстокий режим, придушуючи будь-які виступи населення. Проте цьому було надано повну економічну свободу, що в умовах американської допомоги через деякий час почало давати позитивні результати.
У період правління Пака Чон Хі були закладені основи швидкого економічного зростання Південної Кореї. За основу економічного розвитку було взято японську модель: розвиток експортних галузей виробництва. Початок створенню індустріальної бази було покладено заснуванням сталеварної компанії «Паско», яка тепер є другою у світі. У 1970-ті рр. в Південній Кореї було закладено основи такої галузі, як суднобудування, і на початку 1990-х рр. країна вийшла на друге місце у світі. Вражаючих успіхів вона досягла в мікроелектрониці. Компанії Самсунг і LG серйозно потіснили на світовому ринку визнаних лідерів.
У 1990-ті рр. за виробництвом кораблів, електроніки, хімічної продукції, автомашин Південна Корея випередила навіть Японію (японське виробництво цих товарів становить 2/3 корейського експорту).
У період свого інтенсивного розвитку Південна Корея вороже ставилася до іноземних інвестицій, імпорту споживчих товарів, жорстокими засобами орієнтувала економіку на експорт. У 1960—1970-ті рр. темпи приросту виробництва складали 10 %, а в період 1987—1994 рр. — 8 %. Такі феноменальні результати були досягнуті за рахунок умілої мобілізації ресурсів країни. Корея розвивалася під гаслом: «Зростання через самопожертву».
Робочий день складав 12 годин на добу за шестиденного робочого тижня. Тих, кого це не влаштовувало, звільняли, а іноді навіть заарештовували, якщо вони виявляли незгоду. Трудові конфлікти вирішувалися за допомогою армії.
Авторитарний режим і система освіти, яка була орієнтована на потреби промисловості, забезпечували постійний приток кваліфікованої та відданої робочої силі. У громадян фактично вилучали заощадження, які спрямовували на розвиток промисловості.
Також керівництво Південної Кореї вміло використало націоналістичні гасло про перевагу корейської нації. Перед країною було поставлено мету: обігнати Японію.
За 30 років реформ Південна Корея з аграрної країни перетворилася на індустріальну. Обсяги виробництва лише однієї компанії Самсунг перевищують обсяги виробництва такої країни, як Швеція загалом. Валовий національний доход на одну особу з 100 доларів у 1960 р. зріс до 8,5 тис. доларів у 1994 р. У 1995 р. Південна Корея розрахувалася зі своїми боргами й сама стала кредитором.
У другій половині 1970-х рр. в Південній Кореї розгорнувся демократичний рух, основним рушієм якого стало студентство. У 1979 р. Пака Чон Хі було вбито, і новим диктатором став Чон Ду Хван. На період його правління припала основна хвиля студентського руху. Студентство розпочало справжню війну з поліцією на вулицях столиці. У 1987 р. військові пішли на поступки. Новим правителем країни став генерал Ро Де У, який розпочав поступові демократичні реформи. Перші демократичні вибори відбулися в 1993 р.: президентом країни став Кім Єн Сам. На наступних виборах 1997 р. переміг Кім Те Чжун. На період його президентства припадає азіатська економічна криза кінця 1990-х рр. Завдяки рішучим діям вдалося запобігти її руйнівним наслідкам.
Приклад «азіатських тигрів» став привабливим для інших країн регіону. У 1970-ті рр. «економічне диво» спостерігалося в Таїланді, Малайзії, Індонезії. Згодом до цієї групи країн приєдналися Філіппіни, Бруней. У 1980-ті рр. Китай, а в 1990-ті рр. В’єтнам, Камбоджа, Лаос почали проводити реформи для забезпечення динамічного розвитку. У результаті на сьогодні Азіатсько-Тихоокеанський регіон є найбільшим і найдинамічнішим ринком світу.
Для координації дій між країнами Південно-Східної Азії ще в 1967 р. була створена Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка зараз об’єднує всі країни регіону й відіграє важливу роль у розгортанні інтеграційних процесів.
У 1946 р. була проголошена незалежність Філіппін. Однак США, під владою яких Філіппіни перебували з 1898 р., зберігали тут свої військові бази та економічні позиції. Тривалий час внутрішнє становище в країні було нестабільним через численні конфлікти між різними політичними угрупованнями, які нерідко доходили до збройного протистояння (комуністи, мусульмани).
У 1970-х рр. у країні було встановлено диктатуру Ф. Маркуса. Вводився військовий стан, будь-які прояви невдоволення придушували силою. Такі методи правління не сприяли стабілізації в країні: посилилися партизанський та екстремістський рухи. Ф. Маркус привласнював велику кількість державних коштів. Адміністрація США заплющувала очі на такі зловживання, боючись, що Філіппіни можуть потрапити до сфери впливу СРСР або Китаю. Також диктатура гарантувала присутність американських баз на островах, (бази США були головним джерелом прибутків диктатури Ф. Маркуса).
Зміни у відносинах між СРСР і США, а також у ставленні американської адміністрації до диктатора, привели до зміни влади на Філіппінах. За результатами президентських виборів 1986 р. до влади прийшла демократична опозиція на чолі з Корасон Акіно. У країні було розпочато ряд радикальних перетворень: прийнято нову конституцію, розпочато земельну реформу та модернізацію економіки, із країни були виведені американські війська й ліквідовано найбільшу базу ВМС і ВВС США Субік Бей. Ці реформи заклали основи подальшого стрімкого економічного зростання країни. Проте політичне становище в країні залишається нестабільним: відбувся ряд невдалих військових переворотів, триває партизанський рух, мусульманські екстремісти вдаються до терористичних актів, захоплення заручників тощо.
У період Другої світової війни Таїланд був прибічником Японії. Проте в 1944 р. гору взяли сили, що переорієнтували зовнішню політику на США й Велику Британію. Політичне становище в країні після війни було нестабільним, двічі тут встановлювалася військова диктатура (1957—1973, 1976—1977 рр.). Після відновлення конституційного порядку неодноразово відбувалися спроби державного перевороту. Незважаючи на військові перевороти, країна залишається конституційною монархією.
Із кінця 1970-х рр. розпочався процес бурхливого економічного розвитку. Швидкими темпами в країні розвиваються електроніка й електротехніка, нафтопереробна, хімічна та автомобільна промисловість. На 1991 р. Таїланд посідав сьоме місце за рівнем доходів на одну особу серед країн Східної Азії (3199 доларів США) і дев’яте — за кількістю населення (57 млн осіб), зберігаючи цю позицію до сьогодні. Таке швидке зростання економіки країни було досягнуто за рахунок дешевої робочої сили. Проте таке джерело зростання є ненадійним і в майбутньому очікується вповільнення швидкого економічного розвитку. Вагомим чинником розвитку Таїланду став туризм, у який вкладаються величезні кошти.
В умовах, коли прибутки держави збільшилися, уряд Таїланду намагається перетворити країну на регіонального лідера. Створюються могутня армія, авіація і флот. Це спонукає сусідні держави теж проводити модернізацію армій, що призвело до розгортання гонки озброєнь у ПСА.
Комментариев нет:
Отправить комментарий